Історична довідка

Загальнонародна слава осяяла ім’я Петра Сагайдачного, коли у 1618 р. гетьман Сагайдачний повів на москву 20-тисячне козацьке військо, щоб визволити з оточення армію королевича Владислава. Той легковажно намірився забрати корону першого московського царя з династії Романових, хоча у 1633 р. став королем польським і великим князем литовським Владиславом IV Вазою (1595-1648).
Отже, армія Речі Посполитої загрузла у виснажливих боях під Вязьмою, але Варшава підкріплень не надіслала, і більшість жовнірів залишила табір. Аби виправити ситуацію, шляхта звернулася по допомогу до Війська Запорозького. Як досвідчений державник, гетьман Сагайдачний подбав про український інтерес та висунув Польській короні чіткі політичні умови: розширення козацької території у Речі Посполитій, свобода православної віри в Україні, збільшення війська реєстрового козацтва, визнання Польщею адміністративної та судової автономії України.
Виступивши у похід, 20-тисячне козацьке військо взялося за рушниці та шаблі. Дорогою були знищені московитські гарнізони міст Лівни, де в полон потрапив воєвода, князь Нікіта Черкаський, а також Єлця (загинув воєвода Андрій Полєв), Лебедяна, Скопина, Данкова, Ряжська, Песочні, Сапожка, Шацька та інших. У полоні опинилося московське посольство на чолі зі Степаном Хрущевим, яке терміново рухалося до Кримського ханства за військовою підтримкою.
12 вересня 1618 р. на козацькій Раді напрацювали план дій, а за дві дні розпочався український наступ на москву. Уже 15-16 вересня запорожці взяли в облогу Зарайськ, готуючись до переправи через річку Оку та одночасно концентруючи ударні підрозділи. В істериці московський цар Міхаіл Романов наказав першому воєводі, князю Григорію Волконському (1560-1634) на прізвисько Кривий, у жодному разі не дати козацькому війську переправитись через Оку.
І настав день, коли страх смерті відступає перед прагненням діяти… Тисяча запорожців не лише форсували річку, а діяли тактично: до кінця дня один полк висадився вище, а другий – нижче табору московитів, реально затиснувши ворога у лещата. Щоб не потрапити у гігантський котел, армія Волконського хаотично побігла до Коломни. Почалося дезертирство, першими п’ятами накивали елітні деморалізовані підрозділи – загони московських козаків та астраханські татари.

Тим часом у Першопрестольній вирувала паніка. Проти Сагайдачного пафосно, з Пафнутієва монастиря до Серпухова, цар Міхаіл Романов вислав військо на чолі з «асвабадітєлєм москви», князем Дмітрієм Пожарським (1578-1642). Проте, побачивши полки гетьмана Сагайдачного, московитська рать розбіглася, наче щурі, а герой Пожарський люто занедужав та, начебто, на призов царя, мерщій накивав п’ятами до москви. 
Відповідно до плану, розробленого литовським гетьманом Яном-Каролем Ходкевичем (1560-1621), 1 (11) жовтня 1618 р., у ніч перед святом Покрови Богородиці, розпочався штурм москви. Підрозділи коронної армії увірвалися до міста з боку Арбатських воріт, петардою були висаджені Острожні ворота, але стрімка атака захлинулася. Тим часом запорожці стояли в резерві (за іншою версією - Сагайдачний раптом звелів припинити облогу і відступити). З невеликими втратами польсько-українські війська відійшли. Почалася затяжна позиційна війна, яка завжди з обох сторін прочиняє двері до перемовин.
Майже місяць, цілий листопад, тривали безрезультатні балачки польських та московських послів, кожна із сторін прагнула якомога більше виснажити ворога.
Врешті-решт, у гетьмана Війська Запорізького терпець урвався! Петро Сагайдачний відправив восьмитисячне військо з завданням взяти Калугу - стратегічно важливе місто на південному заході, перетворене на потужну фортецю.
У блискавичній атаці в ніч з 3 на 4 грудня 1618 р. запорожці захопили міський посад, а гарнізон під командуванням воєводи Матвія Гагаріна змусили замкнутись у міській цитаделі. У Білокам’яній український рейд на Калугу спричинив шок. Як згодом зазначав польський король Ян III Собеський, цей маневр навів жаху на Москву - запорожці «якнайшвидше схилили їхніх (московитських) комісарів до перемовин».
11 грудня 1618 р. строком на 14,5 років було укладене Деулінське перемир’я, яке стало величезним політичним успіхом Речі Посполитої у боротьбі з московським царством. Відповідно до нього, Варшава повернула собі білоруські та українські території, раніше загарбані москвією, а саме: Смоленську, Чернігівську та Новгород-Сіверську землі, загалом 29 міст, а ще король Речі Посполитої офіційно залишив за собою право претендувати на московський престол.